Інституційна порожнеча в Лівані тривала протягом двох з половиною років. 23 квітня 2014 парламент країни не змін обрати президента, щоб замінити Мішеля Сулеймана, термін повноважень якого завершувався 25 травня того ж року. Кандидат від маронітів Самір Джеджи не змін набрати необхідні дві третини голосів.
Згідно із системою розподілу влади між громадами, президент республіки повен бути маронітом- християнином, голова парламенту – шиїтом, і прем‘єр-суніт.
Відтоді 45 разів ліванський парламент намагався досягти кворуму – двох третин, необхідних для успішного голосування, або ж 86 з 128 депутатів. Проте кожного разу блок з 20 депутатів
іншого кандидата в президенти – Мішеля Ауна, а також 13 представників Хезболли, блокували сесію.
Ліван занурився в політичну кризу та інституційну кому. Це вплинуло на роботу державних структур, зокрема, утилізацію відходів. Відтак зростали не лише купи сміття на вулицях, але й гнів людей.
Вихід з глухого кута розпочався минулого січня. Тоді Мішель Аун зміг заручитися підтримкою суперника Саміра Джеджи.
20 жовтня сунітський лідер Саад Харірі, противник сирійського режиму та союзник саудитів, оголосив, що підтримає Ауна. Криза підійшла до завершення.
23 жовтня шиїтський лідер Хассан Насралла, прихильник президента Сирії Башара Асдада та лідер проіранської Хезболли, також дав зелене світло Ауну.
Тож кого з них вибере собі у союзники президент Аун? На думку Набіля Буменсефа з видання “Ан-Нахар”:
“Ліван більше не є пріоритетом для королівства Саудівської Аравії, вона більше не підтримує своїх союзників у Лівані. Це спричинило до послаблення впливу прем‘єра Харірі”.
Аналітики загалом погоджуються, що справжнє випробування для Лівану настане після президентських виборів. До того ж вплив очільника країни є обмеженим.
Швидкість, з якою формуватимуть новий уряд, засвідчить справжню зміну “статусу-кво” в Лівані.
